Главная | Регистрация | Вход | RSSП`ятниця, 19.07.2019, 20:44

Горбанівське НВО "Загальноосвітня школа I-II ступенів-ДНЗ"

Меню сайта
Каталог статей
Свято квітів [0]
олімпійський тиждень [0]
День вчителя [0]
Форма входу
Фотоматеріали
[11.09.2015]
Олімпійський тиждень (2)
[21.09.2015]
Акція " Голуб миру" (0)
[28.09.2015]
Тиждень біології (0)
[13.10.2015]
День захисника України (0)
[30.10.2015]
Місячник шкільної бібліотеки (0)
Корисно
Національна дитяча гаряча лінія Національна дитяча гаряча лінія

Афганістан , як ниюча рана

 Афганистан как ноющая рана Если слёзы не лил от обиды и зла, Если с горя и боли не плакал ни разу, Значит, ты не любил никого, никогда, Принимая любовь за красивую фразу. Если кожу ты с рук никогда не срывал, Если ссадины крови не видел на теле, Значит, ты не боролся, не рисковал, Сам себя не познал на рискованном деле. Если жизнь ты прожил для себя самого, Схоронясь от невзгоды в уютной квартире, Значит, жизнь ты прожил, не поняв ничего, Значит, ты и не жил в этом сказочном мире! Олександр Стовба Цей вірш написав 19-річний воїн-афганець Олександр Стовба. У поезії простежується велике бажання жити. Олександр любив життя, як і багато хлопців, що виконували свій інтернаціональний обов'язок, захищаючи інтереси квітневої революції в Афганістані. Він загинув... Але в пам'яті побратимів залишився лелекою, так його називали. Ты знаешь, как словарь толкует слово «смерть»? Естественный процесс дряхленья тела... Вот почему я тороплюсь успеть Себя не пожалеть во имя дела. Метеорит живёт мгновенье, сгорая в дымной синеве. Его отвесное паденье сквозь смерть направлено к Земле. И я готов, летя сквозь годы, метеоритам в синей мгле Сгореть, сжигая все невзгоды во имя жизни на земле. Олександр Іванович Стовба, 1957 року народження, українець, визнаний гідним звання Героя Ра¬дянського Союзу за мужність і ге¬роїзм указом від 11 листопада 1990 року посмертно. (Звучить пісня О. Розенбаума «В Афганистане, в чёрном тюльпане».) Долі хлопців, на молодість яких припало військове афганське лихоліття, не можуть не хвилювати громадськість. Вони несли військову службу. І тому обов'язок суспільства, держави пам'ятати про них. 2 тисячі українців загинули у цій війні 25 травня 1989 року на Батьківщину з Афганістану повернулося 9,5 тисячі радянських солдатів і офіцерів, виведено близько 1 тисячі одиниць техніки. Усього Радянський Союз втратив в Афганістані вбитими й померлими від ран і хвороб 13 тисяч 833 осіб, поранених 49 тисяч 985 осіб, тих, що пропали безвісти, 313 осіб. Інвалідами стали 669 осіб. З 1878 до 1989 року в Афганістані загинуло 2 тисячі 378 українців. Нагороджено орденами й медалями понад 200 тисяч осіб. Уся країна знала імена 71 афганця — героя Радянського Союзу, подвиги яких стали прикладом мужності, стійкості й відваги для нашої молоді. Двадцяти п'ятьом це звання присвоєно посмертно. Серед нагороджених орденами й медалями — 110 тисяч солдат і сержантів, близько 20 тисяч — прапорщиків, понад 65 тисяч — офіцерів і генералів, більше 2,5 тисячі — службовців Радянської Армії, у тому числі 1 тисяча 350 жінок. Усього через Афганістан пройшло 546 тисяч 255 осіб. Афганистан, ты — ноющая рана... Ложишься в сердце, оставляешь пыль. В священных пениях Корана Ты не забудешь дней тех быль. А помнишь смех искристый,вечный, Улыбку нежную твою, И те рассветы, что беспечно Встречали люди в том краю? А помнишь взгляд, который в небе Искал лучистую судьбу?.. Будь я постарше чуть и мне бы Пришлось идти на ту войну! Войну с людьми, добром и лаской Мне нужно было бы пройти. И я спешу, прикрывшись маской, В ту даль, откуда не уйти. И ты поймёшь —Афган ужасен, И прелесть юношеских душ.. Как же в 17 жизнь прекрасна! (Пропіна Юлія). Трохи історії 27 квітня 1978 року в Афганістані під керівництвом групи офіцерів — членів народно-демократичної партії й організації Об'єднаного Фронту комуністів відбулася, як було оголошено на увесь світ, революція. Там її називали Саурською, ми — Квітневою. 5 грудня 1978 року в Москві Л. Брежнєв і Мухамед Тарані підписали договір про дружбу, добросусідство й співробітництво між СРСР і ДРА. У березні 1979 року в Кабулі викрали американського посла Адольфа Даббе і як заручника тримали в готелі. Служба безпеки штурмом узяла готель, у перестрілці посол був смертельно поранений. Ця подія стала приводом для різкої зміни курсу США щодо Кабула. Допомога США Афганістану була практично зведена до нуля. 21 березня викрито змову в Джелабадському гарнізоні. Аре¬штовано близько 230 змовників-військовослужбовців. 11 серпня Амін, один із нових керівників Афганістану, перекон¬ливо просив поінформувати ра¬дянське керівництво про необхідність якнайшвидшого направлення радянських підрозділів до Кабула. 12 серпня Амін сказав: «Можливо, радянське керівництво непокоїть те, що недруги у світі розцінять це як втручання у внутрішні справи ДРА. Але я запевняю вас, що ми є суверенною й незалежною державою й вирішуємо всі питання самостійно. Ваші війська не будуть брати участь у воєнних діях. Вони будуть використані тільки в критичний мо¬мент. Думаю, що радянські підрозділи будуть потрібні нам до весни». 10 жовтня було офіційно оголошено про смерть Тарані від тривалої важкої хвороби, хоча пізніше стало відомо, що офіцери бригади президентської гвардії за наказом Аміна розстріляли Тарані. Після приходу до влади Аміна перед радянським керівництвом виникла проблема — як бути далі? В Афганістані лютував терор, йшла фактично громадянська війна. До грудня 1979 року боротьба привела до остаточної дезорганізації збройних сил Афганістану. Відбувалися чистки й репресії серед генералів і офіцерів, унаслідок чого проходило ослаблення згуртованості й-боєздатності військ. Тому афганська армія на той час виявилася значною мірою небоєздатною й не могла самостійно відстоювати суверенітет держави від натиску контрреволюційних сил. 12 грудня 1979 року за пропозицією комісії політбюро ЦК К11РС з Афганістану Брежнєвим було ухвалене рішення про надання ДРА військової допомоги (шляхом уведення на її територію контингенту радянських військ). Огарков — начальник генерального штабу, маршал-генерал армії Ахромєєв, генерал армії Варенніков, заступник міністра оборони генерал армії Павловський виступали проти, тому що вважали, що наша військова присутність призведе до посилення заколотного руху в країні, що, насамперед, буде спрямований проти радянських військ. Однак Політбюро ЦК КПРС одноголосно ухвалює рішення про надання допомоги в стабілізації ситуації. Радянські війська повинні були стати гарнізонами й не вплутуватися у внутрішні конфлікти й бойові дії. 24 грудня 1979 року міністр оборони СРСР маршал Радянського Союзу Устинов оголосив, що ухвалено рішення задовольнити прохання уряду Афганістану про уведення в цю країну радянських військ. 27 грудня радянський підрозділ спецназу штурмом зайняв резиденцію Аміна в Дураламані. Амін був убитий (хоча ставилося завдання взяти його живим). (Звучить пісня «Чокнутый горец» Олександра Маршала.) Письменник на війні Тим часом Радянський Союз було втягнено у чужу війну. І обов'язок перед Батьківщиною відривав синів, батьків, братів, чоловіків, онуків від матерів, дружин, сестер, дочок і бабусь, які вірили, що їхні близькі й кохані повернуться, любили їх і чекали... А як ці почут¬тя допомагали вижити, підтримували бойовий дух! Юрій Лошиць — письменник, що побував в Афганістані. Підсумок поїздки — добірка нових віршів. Письмо В долине слёз и пересохших рек, где камыши о доме шепчут лести, в тени от танка бронзовый узбек письмо выводит —маме ли, невесте? Я подошёл неслышно и спросил: «Кому, Юсуп, невесте или маме?». И он, что сотню раз в огонь ходил, вдруг покраснел сквозь бронзу и промямлил. И этот шёпот детский на губах, и на невинной коже шрамов алость, солярки чад, прохлада в камышах — так всё друг с другом страшно не вязалось. Прости, Юсуп... Пиши... я отойду. Когда же в Фергану вернёшься к маме, Про свадьбу в абрикосовом саду ты черкани мне русскими словами. Олександр Платіцин Смерть завжди несправедлива. Була людина — і немає, і ніколи більше не буде. Змиритися з цим не можна. Цинкову труну відкривати не радили. Все-таки від Кабула до Мінська 9 днів дороги. Затримала нельотна погода. Останнє, що змогли зробити розвідники для свого командира — впаяти у свинцеву кришку велике скло. І Олександр Платіцин був видний майже весь. Він лежав там як живий. Навіть батько, Василь Григорович, що пройшов усю війну й бачив бага¬то чого, звернувся до нього, як до живого: «Що ж ти, Саню! Ти ж обіцяв...». У свою останню відпустку Олександр приїхав 31 грудня. Відкривши двері, весело запитав: «Хто замовляв новорічний подарунок?». У лютому він обійшов усіх друзів і не тільки в Мінську. Мати потім скаже: «Серце відчувало». Як завжди, був веселим, жартував, смі¬явся, не випускав із рук гітари. Співав улюблені «Лучше гор могут быть только горы», «А сыновья уходят в бой». Співав і свої солдатські, складені там, в Афгані. Особливо запам'яталася матері одна: Снится мне ночами дом родной И в рябинах тихая опушка. ЗО, 90, 100... Что-то ты расщедрилась, кукушка. Він міг туди вже не повертатися: три контузії, остання дуже важка. Служити в армії йому залишалося ЗО днів, і він повинен був провести їх у госпіталі. Під кінець відпустки занудьгував, не знаходив собі місця ні вдома, ні в друзів. Матір не хотів засмучувати, зізнався лише батькові: «Не можу більше, душа болить. Як вони там без мене?». Незадовго до відпустки він сфотографувався разом зі сво'їм підрозділом і на зво¬роті світлини, яку привіз додому, написав: «Мои любимые, мои ненаглядные». Они отдали жизнь свою в бою За светлый мир в горах Афганистана. О них, ушедших, песню я пою, По ком надрывно, горько плачут мамы. 4 березня Катерина Микитівна побачила сон. Велике поле, і по всьому полю білі розриви. Між розривами бігає він, її Саня. Вона хоче забрати його із собою, але не може. У цей день командир розвідпідрозділу О. Платіцин загинув під час бою з душманами від міни, що розірвалася поруч. Ховали його 13 березня, через 2 тижні йому виповнилося б ЗО років. У день народження однокласники принесли ЗО червоних гвоздик. І довго стояли мовчки... Нам не хватаю воздуха на горных перевалах, Мечтали о воде в пустыне Регистан. Кричали мы от боли на койках медсанбатов. Но всё-таки по-доброму мы помним наш Афган... В людском потоке улицы мелькнёт лицо знакомое: Обветренные губы, коричневый загар. Быть может, был в Кабуле он, в Шинданде иль Баграме. А может, сердце вздрогнет при слове Кандагар. Но мне не так уж важно, откуда этот парень. Мне важно, что — оттуда, мне важно, что был там. И не пройду я мимо. А лишь скажу тихонько Единственное слово, пароль один—Афган. Не відомо, кому належать ці рядки. Утім, це не так уже й важ¬ливо. Головне, що вони написані на війні. Юрій Гугін Зі спогадів десантників: «Уже 10 годин ми лежали на гарячому камінні. За цей час, напевно, прокляли духів і жару на все життя, що залишилося. Тут, на горі, було як у пеклі: каміння палило крізь одяг, пилюка забивалася в очі. Два дні тому закинули нас вертольотом у розпечені голі гори із завданням — проникнути в тил душманів і знищити караван зі зброєю. Це однаково, що сунути голову в пащу крокодилові й спробувати витягти її назад. Ризик смертельний — можна напоротися на засідку, на мінне поле. Нарешті, видати себе. Тому вдень забиваємо¬ся в щілини й лежимо до темряви. Обливаючись потом, не розводячи вогонь — за запахом і димом вира¬хують усю групу. Не можна встава¬ти й говорити. Навколо — територія душманів. Групу шукають. Не встигнеш дожувати кашу, як усіх поріжуть чергами...». Той день лейтенант Юрій Гугін навряд чи забуде. Болять обгорілі руки, горить обпечене обличчя. Надворі було не жарко, але він міг говорити тільки в тіні. Тоненька шкірочка, точніше, плівка на його обличчі й руках на сонці починала тріскатися. В один із вильотів їх підстерегли. У вертоліт ударила ракета. Машина зайнялася і, як кажуть, посипалася. Юрій почав виштовхувати солдатів із люка. Але тільки ступнув до люка сам, як пролунав вибух. Устиг смикнути за кільце, знепритомнів. Опам'ятався від удару об землю. Шкіри на руках не було зовсім—обгоріла. І тут старший лейтенант побачив духів метрах у 40. Автомат був розбитий. Юрій дістав 2 гранати, але відчув, що кинути не зможе. Якось розігнув чеку і в кільце просунув палець, щоб підірвати себе. Став чекати, коли душмани підійдуть. Трапляється ж таке! Не помітили! Потім Юрій почув чийсь стогін. Підбіг — його боєць. Йому відірвало ногу. Той запитав: «Як я буду жити?». Гугін витягнув шприц—тюбик зі знеболювальним і ліктем увігнав голку в стегно пораненого. А потім зубами здавив тюбик. Незабаром підійшли двоє із групи, побачивши червону ракету — сигнал на збір. Але й себе видали. По них ударили розривними — стояла суцільна стіна вогню... «Не для війни викохуємо ми синів»Ці материнські слова з листа обпікають серце. Скільки в них болю й туги! Скільки гордості й мужності. І нехай одна живе в Білорусі, інша—в Україні, в Росії, в Афганістані... їхні сини віддали найдорожче, що є в людини, — життя за одну спільну справу. За світле майбутнє Афгану. Сини загинули, як і належить чоловікам, — у бою, захистивши собою дітей, жінок, матерів. А могли ж учитися, працювати, любити, одружуватися... Та за покликом серця вони, дотримуючись звичаїв батьків і дідів, простягнули руку допомоги у важку хвилину. Радянські солдати й офіцери ділилися хлібом з дітьми, селянами, робітниками, їхніми матерями, надавали медичну допомогу. А в суворі дні зими вони щедро ділилися вугіллям і пальним. Дякуємо матерям, які виховали сво'іх дітей у дусі гуманізму й допомоги, у любові до своєї Батьківщини. 15 лютого вважається днем виводу військ з Афганістану. Весь под ногами шар земной. Живу, дышу, пою. Но в памяти всегда со мной погибшие в бою. Пусть всех имён не назову, нет кровнее родни. Не потому ли я живу, что умерли они? Но там упал ровесник мой. Когда б не он, как знать, Вернулся ли бы я домой, обнял старуху-мать? Я сам воочью смерть видал. Шёл от воронок дым. Горячим запахам металл запомнился живым. Чем им обязан—знаю я. И пусть не только стих, — Достойна будет жизнь моя солдатской смерти их (С. Шипачов). Минута молчания Им не воздвигли мраморной плиты на бугорке, где гроб—землёй накрыли, Как ощущенье вечной высоты пропеллер неисправный положили. И надписи огранивать им рано. Ведь каждый, небо видевший, считал, Когда слова высокого чекана пропеллер их на небе высекал. И хоть рекорд достигнут ими не был, хотя мотор и сдал на полпути, — Остановись, — взгляни скорее в небо и надпись ту как мужество прочти. О, если б все с такою жаждой жили, чтоб на могилу им взамен плиты, Как память ими взятой высоты, их инструмент разбитый положили И лишь потам поставили цветы (М. Майоров). До молоді Хочеться звернутися до молодого покоління нашої України. Юнаки і дівчата! Не забувайте про страшні дні війни, пам'ятайте про них. Пам'ятайте про те, яке горе несе на своїх плечах війна Ви — наше майбутнє, вам продовжувати початі справи ваших батьків і дідів, вам довіряються традиції нашої нації. Батьківщина! Вона як мати, яку не вибирають. Вона дається вам за правом вашого народження. І якщо вашу матір хто-небудь скривдить або піде війною, ваш обов'язок — стати на її захист і зберегти її для ваших дітей і онуків. Ви повинні бути гото¬вими завжди. Починайте прямо зараз. Учіться, «гризіть» граніти наук, щоб ніхто, знаючи про ваш розум і вміння, навіть і не думав іти на вас війною або неволити. Чтобы стать мужчиной, мало им родиться! Чтобы стать железом, мало быть рудой! Ты должен переплавиться, разбиться, и как руда пожертвовать собой. Какие бури душу захлестнули! Но ты солдат, и всё умей принять. От поцелуя женского до пули, и научись в бою не отступать. Готовность к смерти — тоже ведь оружье. И ты его однажды примени... Мужчины умирают, если нужно. И потому живут в веках они (М.Львов). (Звучить пісня «Хмари», що при¬свячується всім загиблим в Афганістані.) Всё то же солнце, только холоднее, всё та же яблоня у старого ручья А старческие губы онемели и молятся беззвучно в никуда. Казалось бы, зачем скупые слёзы, на улице апрельская весна. И нет давно невидимой угрозы. Играет у колодца детвора. Ну а старик тихонечко всё плачет, быть может, как ни плакал никогда. Как ночь седая, он сегодня мрачен, как меловая белая стена. Он — фронтовик, бывавший в передрягах, не раз сумевший немца провести. Сидел сейчас на стареньких корягах, и причитал всё: «Господи, прости!». Прижат к груди надтреснутый стакан, дрожат от горя старческие руки. Неоднократно проклял он Афган. Не раз, не два, но не проходят муки. «Ты потерпи, с годами всё пройдёт. Утихнет боль и пересохнут слёзы, А время всё до пепла перетрёт, уйдут печали, как уходят грозы». Вот так ему сказал помзамкомбат. И похоронку старику вручили. А он, солдат, калёный, как булат, всё повторял: «За что его убили? За что ему короткая судьба? Зачем мальчишку в Кандагар послали? И почему советские войска ненужные дворцы там штурмовали? И почему за смертью сыновья уходят вдаль всё чаще безвозвратно? И лишь в солдатских цинковых гробах их в отчий дом с войны вернут обратно?». В тот день, казалось, всё оборвалось. И поседел старик в одно мгновенье. Ему на свете больше не жилось. Настало в жизни горькое забвенье... А рядом — сына лучшие друзья бросают землю в мокрую могилу. Цветы. Венки. Ах, Родина моя, ну что ж ты с сыновьями натворила? Всё чаще снится ночью старику, что сын играет где-то на гитаре, Что отложил в сторонку кобуру. И льются песни в грозном Кандагаре. На улице апрельская весна. А сердце с болью всё сильней щемит: Забрала сына глупая война. Сын не вернётся, значит, не обнимет. К груди прижат наполненный стакан. Дрожат от горя старческие руки Неоднократно проклял он Афган, не раз он проклял, но осталась муки.
Пошук
Календар
«  Липень 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031
Архів записів

Департамент освіти і науки Київської обласної державної адміністрації   Міністерство освіти і науки України, молоді та спорту україни   Видавництво педагогічна преса   Київський обласний інститут післядипломної освіти педагогічних кадрів   Всеукраїнська освітня мережа   Освітній портал «ПедПРЕСА»
Зробити безкоштовний сайт з uCoz